Проект "Роль церкви у відроджені вікових моральних цінностей українців "

Роль церкви у відродженні вікових моральних цінностей українців

Над  проектом працювала:

Митровці Анастасія Іванівна –

учениця 9 класу

Керівник проекту: Гришельова Тетяна Іванівна –

     заступник директора з виховної роботи

                 Запорізької ЗШ І – ІІІ ст., тел. 5-30-00

                                                    моб. 0988986010

                                                    e-mail _grisheleva@mail.ru

Зміст

1. Вступ………………………………………………..5
2. Релігія – духовна основа національного буття..8
3. Місце релігії в моїй сім’ї………………………...12
4. Роль релігії в житті селян……………………….17
5. Духовне відродження жителів села…………….19
6. Список використаних джерел…………………..23
7. Додатки

7.1.Світлини...…………………………………….24

7.2. Відеофрагменти відкриття і освячення

      Храму у селі Запорізькому (на диску)

І сотворив Бог небо голубе,

Родючу  землю і зелені трави,

Дніпрові води й жито золоте,

І райських птиць, що звуться солов’ями.

Людей чудових тут він оселив,

І дав їм мову, що в душі співає.  

І вільний дух в серця їм поселив. 

І рай назвав цей - Українським краєм.

Вступ.

Якось, гортаючи підручник «Етика», я натрапила на притчу, яка зачепила мене за душу.

Притча «У перукарні»

Один добродій завітав до перукаря. Як зазвичай водиться, розбалакалися. Говорили про всяке. Несподівано зайшла тема про Бога.

• Щоб ви мені не казали, а я в Бога не вірю, - почав перукар.
• Чому? – спитав добродій.
• Та це ж ясніше ясного. Досить вийти за поріг, щоб переконатися, що Бога немає. Скажіть на милість, чи було б стільки хворих, нещасних людей, якби був Бог? Чи були б безпритульні діти? Ні, коли б Бог був, не було б ні страждань, ні болю. Неможливо уявити, що Бог - чоловіколюбець   дає згоду на все це.

Добродій на мить замислився, проте від суперечки утримався. Коли перукар закінчив свою роботу, добродій підвівся. Вийшов з перукарні і раптом побачив неголеного й зарослого чоловіка. Здавалося, той не відвідував перукаря цілу вічність. Поспостерігавши трохи за нечупарою, добродій повернувся до перукарні.

• Знаєте, що маю сказати? Перукарів не існує.
• Як це? – здивувався майстер. – А я ж тоді хто? Я ж перукар!
• Ні!  - вигукнув добродій. – Перукарів не існує, бо інакше не було б неголених та незачесаних людей, як он той чолов’яга за вікном.
• Ну що ви таке кажете. Справа не в перукарях, а в тому, що не всі до мене приходять.
• Ось воно що! – погодився добродій. – І я так думаю : Бог є. Але не всі люди приходять до нього.

Цією притчею я б хотіла розпочати свою роботу на тему:  «Роль церкви у відродженні вікових моральних цінностей українців».

Чому саме ця тема? Відповідь буде дещо ширшою,  ніж саме запитання. Мені 15 років, я підліток. З самого малечку я від тата і мами переймала любов до Бога і  жила за всіма заповідями. Але час настав й іншим прикріпити віру і любов. У XXI ст.. у людей геть змінилися моральні та духовні цінності, я вже не говорю про віру в Бога – її взагалі немає у багатьох із нас. Наші батьки ще мабуть пам’ятають,  як потрібно поводитися в храмі, чи принаймні, хреститися. А підростаюче покоління, вже виховане не на тих моральних засадах. Зараз діти не починають ранок з подяки Богу, за те, що ти прокинувся і твої рідні живі й здорові; зараз ми не цінуємо власне життя і життя інших. Я часто бачу таку сумну картину, як мої однолітки гублять своє майбутнє. Алкоголь, наркотики, паління – це найбільша зброя, проти твоїх мрій, надій і віри.

Я бачу, як глобальні зміни в політиці призводять до потрясінь в економіці, що зумовлює ще більш катастрофічні явища в культурній сфері. Зараз вся моя рідна Україна потерпає від безглуздої війни, однією з причин якої є втрата духовності людей, які забули про божі заповіді, головними серед яких є «Не убий», «Не укради». Керівництво нашої країни дбало  тільки про свої власні корисливі інтереси, не цінуючи потреби інших людей і суспільства в цілому. Мені болить серце, коли я чую, що гинуть молоді хлопці, стають інвалідами, гинуть мирні жителі, руйнуються міста і села.

Я вважаю, що потрібно шукати мирних шляхів припинення кривавої бійні. І вихід я вбачаю також у відродженні духовності християнських народів.

Коли ми, задовольняючи свої бажання, втрачаємо все – звинувачуємо Бога. Коли на землі відбуваються війни, катастрофи, епідемії – ми теж звинувачуємо Бога. Авжеж, простіше звалити всі негаразди на нього, ніж визнати, що винуватцями являємося ми самі.

Але в нашому світі знайдуться і ті, які дійсно цінують все те, що зробив для нас Господь. Мабуть до цих людей можна віднести і мене, адже змалечку мене вчили, як потрібно правильно хреститися, вчили молитву, вчили жити правильно і по Божих заповідях. Як говорить мій тато: «Хоч в землю зарийся, але Бог знайде тебе скрізь». Це навчило мене не брехати. Коли я приходжу до церкви, я відчуваю щастя, мир та спокій. Мені здається, що тут я захищена. Я знаю лише дві молитви, але мені здається, що віра не стане сильнішою, якщо ти знаєш цілу Біблію.

Всім відомо, що невід'ємною частиною нашої національної культури є християнська релігія – віра, що надає людині сили. Ми маємо пам'ятати, що морально зубожілий народ легко піддається чужинським впливам. Тому, аби захистити наш народ, нашу країну, треба дбати про духовний розвиток нашої нації

.

Релігія – духовна основа національного буття

В історії українського народу православна церква відігравала і продовжує відігравати донині досить важливу роль, збагнути яку намагалося не одне покоління дослідників. Природа цього духовного феномену, його значення в духовному житті українського народу по-різному оцінювалися в різні періоди. Розвиток відродженої української держави ставить перед Українською державою необхідність вивчення ролі християнства, зокрема Української Православної Церкви в духовному житті українського народу.

В історичному бутті українства, в нинішніх процесах національного відродження релігія посідає одне з визначальних місць, що зумовило потужну українську традицію в осмисленні взаємозв’язку етнічного і релігійного компонентів суспільного життя. Остання настільки продуктивна, що дає можливість скористатися її здобутками для вирішення етнорелігійних проблем не лише теоретично, а й практично, і не лише серед українців, а й серед інших народів сучасної України та за її межами.

Перші роки незалежності  дійсно  «оживили» громадську думку, вчених і богословів необхідністю знати свою власну релігійну історію, пролити світло на темні плями, визволити історичні імена з-під ідеологічних оцінок попередніх епох. З’явилася велика кількість книжок, статей, досліджень, які були спрямовані на віднайдення істини в відомих історичних подіях.

Я вважаю, що посилення ролі релігії в суспільстві – на різних рівнях, зокрема присутність Церкви у нетрадиційних сферах її функціонування (політика, економіка) – призведе до підвищення культурності народу, до його вольового самоусвідомлення, до релігійно-духовного відродження, включення до Європи, з якою українці себе пов'язують. Нам так хочеться, щоб нас  визнавали європейцями не тільки патріотично налаштована частина самого ж українського люду, а й інші народи, коли саме слово «українець» буде асоціюватися із освіченою, моральною, інтелектуально і духовно збагаченою особистістю.

Національні та релігійні питання в Україні, будучи важливими і як складові політичних, державотворчих і насамперед духовних процесів, надзвичайно актуалізувалися у зв’язку із побудовою нової Української держави. Національне пробудження завжди є поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. То ж важливо знати, чи так є і буде в Україні.

 В умовах сучасного культурно-національного відродження України постало питання включення релігії, як невід’ємного складника культурного комплексу в цей процес. Без відродження релігії неможливе всестороннє відродження культури, національної свідомості, які, в свою чергу, є важливими передумовами подальшого утвердження Української держави. Це підтверджує сучасне релігійне життя в Україні, в якому домінує Московське Православ’я, яке не сприяє (швидше перешкоджає) розвитку самобутньої української культури, національної свідомості. У зв’язку з цим актуалізується проблема відродження Українського Православ’я, котре повинно відбуватися не лише на організаційній основі, але й у формі відродження давніх українських традицій, витіснення тим самим привнесеного чужого московського.

Ми  живемо в неспокійному світі втрати людиною своєї суті.  Духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.

Звичайно, ми в авангарді людства — у галузі революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини — і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.

На вітрині мод зарясніло слово «духовність». Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духові оркестри й агітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям культу громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охрестити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріал про пришельців із космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають  духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного… Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, ефірної любові, безкорисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?

Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: «Що ти робиш?» — «Та от звеліли возити каміння — вожу». «А що ти робиш?» — запитали другого, такого ж. — «Я будую собор святого Петра».

Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому, другому. Всі великі собори минулого — це, передусім, пам’ятки високого духу. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка — це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. Всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції Колумба і Магеллана йшли від одержимості духом і великої віри у великого Бога.

Без віри, що гори рушить, малі люди будуть вудити рибку на мілині й гризтися за привілеї, і ніколи не знатимуть: «Хто моря переплив, спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» (Леся Українка). Де і коли люди відірвалися від джерел? XX століття визріло як епоха глобальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки — і свіфтівський дивний острів Ляпуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке нібито все може. Виявилося, що на зворотному боці того ідола — чорна діра, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі супроти цього ідола. І в цьому моральна криза нашої епохи.

Напівдикун, засліплений блискітками напівцивілізації, зневажив свій справжній скарб.

Суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і запишалися. Великі ж вчені забили тривогу. Володимир Вернадський: «Науковий розвиток не може йти без зв’язку з живою роботою думки одночасно у філософії і релігії». Тейяр де Шарден: «…Моральність динамічна мусить бути звернена в майбутнє — в пошуках Бога …Добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до піднесення Духа на землі.., що спричинює духовний розвиток Землі».

Антагонізм науки й віри — це неіснуюча проблема, вигадана, догматиками, які не знають ні науки, ні віри. За всієї відмінності сприймання феномену духа французом Шарденом, українцем Вернадським і звичайним селянином вони однаково розуміли головне: Дух дає нам силу, сенс і перспективу. Зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною революцією саме через діяльність тих апостолів, яким Євангелія заясніла і — вперше в історії — заговорила різними національними мовами.

Ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. Морально стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою бездуховного матеріалізму, звикала до примітивного, кон’юнктурного мислення.

Великі християнські цінності — Істина, Добро, Краса — були вистраждані й осягнені на висхідному шляху служіння Богові. В основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога.

Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духа відкинуто. Під істину робляться личини правдоподібності. Добро — вимовляють з посмішкою, Красу зневажають і використовують для потреб… Заповіді в релятивістському тлумаченні втрачають силу морального закону.

— Шануй отця і матір твою — дивлячись, хто вони.

— Не убивай — дивлячись, кого.

— Не давай кривих свідчень — дивлячись, чи корисно…

Храм без божества, любов без довіри, шлях без страждання — ось та низка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді є тільки парадними образами його. Я впевнена,  потрібно відроджувати людину,  відроджувати  її духовний корінь. А для цього – починати  треба із себе, із своєї життєвої позиції та своїх ідеалів. Тільки маючи чисту душу і прагнення, ми зможемо принести якнайбільше користі своїй землі, залишити по собі світлу дорогу, якою піде наступне покоління. Це важлива, але, я думаю, не така вже й важка справа. Просто кожний на своєму місці повинен пам'ятати, що відродження в Україні починається і з нього теж. А може – саме  з нього в першу чергу... 

Місце релігії в моїй сім’ї

У нас велика та дуже дружна родина. Всі свята ми проводимо разом, але найбільше мені подобається Великдень та Різдво Христове. Тато, як завжди,  дотримується Різдвяного посту, ми з мамою готуємо йому пісні страви. І ось, коли на небі з’являється перша зірка, ми починаємо святкування. Дякуємо Богу за прожитий рік,  за мир і добробут у нашій сім’ї. На Великдень ми з батьками йдемо на всеношну. Посвятивши пасочки, повертаємося додому і починаємо святкувати. Потім чекаємо вечора, щоб побачити приїзд благодатного вогню до Києва з Єрусалима. Коли це дійство відбувається, у мене на очах з’являются сльози,  адже – це справжнє диво!  

Ми часто і багато подорожуємо всією родиною. Об’їхали майже всю Україну. Побували у найдивовижніших та найпрекрасніших місцях нашої Батьківщини! Та найбільше з усіх наших подорожей мені запам’яталася та, коли ми всього за сім днів проїхали аж 16 областей – це було незабутньо. Але метою нашої подорожі були не розваги, а відвідування духовних  місць.

Нарешті моя мрія здійснилася, я потрапила в Києво-Печерську Лавру. Це одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви.

Ці надзвичайно гарні та прекрасні храмові споруди, так і зачаровують своєю величчю.

Ансамбль Києво-Печерської лаври –  це своєрідний музей форм і стилів, у якому репрезентовано кращі зразки національної архітектури. Кожна споруда має своє обличчя, свій художній образ. Внаслідок праці талановитих архітекторів та будівельників виник один з найвидатніших монастирських комплексів – Києво-Печерська лавра. Більше ніж 950 років її історія нерозривно пов'язана з історією, життям і культурою українського народу.

Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва.

Мені  і року не вистачить, щоб намилуватися цим шедевром архітектури. Столітні  фрески, ікони, мощі святих  навіюють на роздуми про земне буття, про історію наших предків, про Бога. Я дякую Ярославу Мудрому за його ідею заснувати і побудувати Києво-Печерську Лавру. Я сподіваюсь, що  буду відвідувати її кожного року.

З величного міста – Київ, ми попрямували до не менш святого та духовного місця, яке повинен відвідати кожен. Почаївська лавра — православний чоловічий монастир у Почаєві, Тернопільської області, Української православної церкви (Московського патріархату)  зі статусом лаври. Найбільша православна святиня Волині, друга, після Києво-Печерської Лаври, України. Про неї я почула від своєї мами, і я без розмірковувань внесла це місце на карту подорожі. Коли ми в’їхали в Почаїв, чесно кажучи, нічого особливого я не побачила, місто як місто. Я бачила багато туристів і прихожан, священників і черниць. Але, коли ми проїхали декілька сотень метрів, я побачила її. Ось, диво височить на пагорбі! Золотисті купола переливаються теплими і сяючими кольорами, вітражі та фрески так і манять до себе.

Я чекала того моменту, коли нарешті потраплю у цю неймовірну казку, мені аж дух захопило. Це величний архiтектурний ансамбль,  що складається з 16 церков, резиденцiї архиєпископа, дзвiницi, келiй. Усi будiвлi iдеально поєднуються з мальовничим ландшафтом, скелястим схилом гори та терасами.

Монастир був заснований ченцями, що з’явилися тут в 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів, які захопили і зруйнували Київ. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев’яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді за легендою і з‘явилася ченцям богоматір у вогняному стовпі над Почаївською горою, після чого на одній з скель начебто залишився відбиток її стопи.

На стінах храмів зображені столітні фрески та ікони, здається тільки намальовані. Всі  споруди церков та капличок  оздобленні бурштином, а деякі дорогоцінним камінням та художнім розписом справжніх майстрів. Святинями Почаївської Лаври є вiдбиток ступнi Божої Матерi, джерело з цiлющою водою, мощi преосвященного Йова. 

Але найбільшої скарбницею  Почаївської  Лаври є   Почаївська Ікона Божої Матері — чудотворна ікона Божої Матері, одна з найшанованіших Православною церквою.

Вона настільки прекрасна, що у мене не вистачає слів…

До Почаївської Лаври їде багато  людей  з різних країн, різних національностей, та мета у них одна – отримати і відчути на собі благословення Господнє.  Багато траплялося випадків зцілення, прозріння, як у прямому так і переносному значенні. Я зрозуміла одне, що у нашому жорстокому світі стільки ран, що тільки віра в Бога може їх загоїти…

І наприкінці своєї подорожі ми прибули в Закарпатську область, Іршавський район, село Осій. На перший погляд, це просте село, яке розташоване біля  підніжжя гори. Але для мене та моєї сім’ї воно особливе.

Насамперед,  звідти родом мій дід, але для мене ці краї є джерелом духовного збагачення.  Адже саме тут, далеко в горах, знаходиться  чоловічий монастир

.

Мені було сім років, коли я відвідала його вперше. У ньому немає ніякої розкоші та вишуканості, але я відчула себе там спокійною та піднесеною. Минуло майже 8 років, але спогади залишилися назавжди. В цьому році я знову побувала в монастирі. Мені здалося, що він став ще прекраснішим. Тут ми придбали сімейний оберіг – ікону святої Великомучениці Тетяни, яку у вигляді фрески нанесли на стіну при розписі цього храму.  До речі, усі фрески, які покривають стіни монастиря,створені на замовлення прихожан та на їхні кошти.

    

Роль релігії в житті селян

У ХІХ ст. церква у кожному селі була важливим осередком не лише духовного, але й громадського життя. Однак, основним призначенням храму було і залишається прославлення Всевишнього. Найбільші православні свята у той час були державними вихідними, і якщо селян не гнали силоміць на панщину економи, то вони у такі дні обмежувалися лише необхідним мінімумом господарських турбот і обов'язково відвідували храм. Не забували про Бога і під час роботи. Важливі справи завжди починали зі спільної молитви, а повсякденні турботи кожен освячував власним зверненням до Господа. Жінки навіть у серпневу спеку під нагаями панських прислужників не полишали хусток та довгих спідниць. Працювати у такому одязі було вельми незручно, але пріоритети в той час були не в зручностях.  «Горе тому, через кого проходить спокуса» – ці євангельські рядки були набагато важливішими від спеки і поту.

Якщо зараз і для людини з вищою освітою необізнаність  у справах віри не є рідкістю, то в ті часи сміялися навіть з неписьменного селянина, якщо він випадково забув про свято чи пісний день. Релігія одухотворяла кожен день у житті наших прапрадідів, подавала мету і засоби для внутрішнього самовдосконалення, підносила людську душу над буднями повсякденної суєти.

Священнослужителі, як і храми, займали вагоме місце у житті мирян. Саме з батюшкою у кожного селянина були пов'язані найважливіші події особистого життя – як  радісні, так і сумні – хрещення, вінчання, народження дітей, кумівство, проводи рідних у «останню путь». З вуст пастиря миряни чули про події в державі і світі, нові розпорядження влади, про насування епідемій, необхідність берегти природу і дотримуватися правил гігієни та пожежної безпеки тощо. В умовах поголовної  безграмотності та відсутності загальнодоступних засобів масової інформації значення духовенства для культурного розвитку села важко переоцінити.

Наше село Запорізьке порівняно молоде, було засноване 1924року, уже за радянських часів, тому церкви у селі не було. Дітей хрестили таємно, за це могли покарати. Проте віруючі селяни святкували християнські свята, відвідували церкву в селі Мар’янське,  місті Апостолове, збиралися разом і читали молитви.

Атеїстичний експеримент у СРСР був унікальним у людській історії – адже на земній кулі не знайти і найпримітивнішого племені, яке б не знало релігії. Відсутність поняття про духовне багатьох штовхає в смертоносні обійми алкоголю і наркоманії. Але ніхто ще матеріальним алкоголем чи наркотичним дурманом   не задовольнив потреби духовної – вищої і суто людської – тієї, що вирізняє людину з тваринного світу.

Духовне відродження жителів села

Сьогодні наша країна перебуває на шляху державного та духовного відродження. До нас знову вертається той стиль життя, котрий був рідним для багатьох поколінь наших предків з часів  князя Володимира. Особливо важлива роль у становленні нашої національної ментальності належить Православ′ю, з яким уже понад тисячу років пов′язані найважливіші культурні надбання українського народу. Немає на нашій землі міста чи села, де б Православна віра не надавала духовної наснаги нелегкому життю наших предків.

Зараз в Україні відроджуються Божі храми, в містах і селах будуються нові церкви. Цього літа сталося диво: у нашому селі, нарешті, відкрито храм Рівноапостольного князя Володимира. Це було велично і урочисто!

Сталося диво в селі Запорізькім

Там, де у центрі зелена трава.

В непереможній вічній любові

Велична  споруда немов ожила.

Бачили люди і дивувались,

Радість велика в душі прийшла.

Хтось біля церкви вимовив: "Сталось!"

Це - Діва Пречиста нам знак подала.

Церква  піднеслася високо в небо,

Сяйвом торкнулась Божих небес:

І заспівали радісно дзвони –

Сталося нині чудо з чудес!

Ця історія має коріння тринадцятилітньої давнини, коли була закладена перша цеглина цієї споруди.  Та будівництво завмерло через брак коштів.

Я пам’ятаю все, що тоді відбувалося. Мені тоді було 5 років. Я ходила ще в садочок. Через металеву сітку бачила на будівництві свого тата і кожного дня чекала, що він скаже: «Все, добудували!»

Але це сталося лише через 10 років…

З дитинства я разом з батьками та іншими прихожанами нашого храму ходила на Різдвяні свята по селу. Ми співали колядки  у кожній оселі, а вдячні господарі кидали до нашої скарбнички кошти на будівництво церкви. Так, крапелька за крапелькою, з року в рік громада збирала пожертви від небайдужих жителів села.

Мої батьки писали листа до самого Президента України, аби той допоміг з будівництвом нашого храму. Відповідь прийшла через три місяці, а в ньому – відмова.

Але,  дякувати Богу, нашій шановній громаді, ніхто не здався, не склав рук, а об’єднали свої зусилля, вміння, кошти і таки-диво трапилося!

День за днем на наших очах  храм будувався і набирався величі. Працювало багато охочих і небайдужих.

Третього серпня 2014 року  ми святкували храмове свято і відкриття церкви. Освятив її Преосвященнійший Симеон, єпископ Дніпропетровський і Криворізький.  Він був головною персоною на цьому святі.

Незважаючи на високий церковний сан, єпископ спілкувався з усіма, хто до нього звертався, молився разом з нами, кропив усіх прихожан святою водою.

З проникливою промовою до людей звернувся настоятель  храму митрофорний протоієрей  Іван Шевчук. Виступали також Голова Першотравенської сільської ради Девятка Сергій Іванович, директор  приватно-виробничої фірми  «Агроцентр» Галя Володимир Іванович, місцевий фермер Камянський Микола  Миколайович, які вітали односельців з визначною подією.

Під час свята лунала мелодія Божа та вигуки «Слава Україні»! Коли ці слова звучали, я згадувала себе маленькою і те, як я мріяла про цей день. Під час свята у багатьох людей росинками засяяли на очах сльози, у мене також. Чи це сльози радості, чи журби за Україну, але вони справжні. Це  доказ того, що люди ще не повністю очерствіли…

Тепер  на горбочку, в зеленім віночку 
Маленька церковка стоїть. 
На мові чудовій, моїй українській,
Нехай тут молитва до Бога звучить.

Андрій Первозваний, Апостол слов’янський 
Із давніх - предавніх часів,
Молитись на мові, що ближча до серця, 
Народові він заповів.

О, Боже мій милий, дай розуму й сили
Народ наш докупи з'єднать.
Те, що належить моїй Україні,
Ми не дамо роз'єднать. 

Сьогодні не тільки православні християни, а більшість наших співвітчизників виявляють прагнення повернутися до духовних витоків, історичного коріння свого народу. Духовність – це і культура, і моральність, і постійний пошук чогось більш піднесеного, боротьба з недоліками в собі самому. Це властивість душі, коли моральні та інтелектуальні цінності переважають над матеріальними, побутовими. Сподіваюсь, що новозбудований храм Рівноапостольного князя Володимира буде сприяти духовному оновленню жителів нашого села.

Список використаних джерел

1. http://www.kazedu.kz/referat/152269
2. http://h.ua/story/249848/#ixzz3DgrliXGG
3. http://refoteka.ru/r-115814.html
4. http://www.5rik.ru/better/article-103957.htm
5. Людмила Филипович. Вітчизняне осмислення релігії як духовної

основи національного буття.

Дзвін у Києво-Печерській Лаврі

У Києво-Печерській  Лаврі

У Почаївській Лаврі

У чоловічому монастирі с. Осій Закарпатської обл.

Відкриття і освячення храму Рівноапостольного князя Володимира у селі Запорізькому